Як не прикинь – історія ігриста

Нам літописно досі промовля,

Що Коростеню – тисяча і триста!

Прадавньо-сива, видно, ця земля.

Скажіть, на милість, хто тут буде проти,

Як історичні факти все одні і ті ж?!

Шуліками злітались гунни й готи

На деревлянський цей святий рубіж.

Насмерть стояли там вої хоробрі,

Дванадцятиметровий звівши вал,

Кістьми встеляли і сарматів, й обрів

У ході їх спустошливих навал.

Уша одвічно стрімко води несла,

Тут шанували звичаї старі

І розвивали племінні ремесла,

Були свої ткачі і гончарі.

І скотарі там череди ганяли,

На буйних луках трави запашні,

Тож запасали повні сіновали,

А хлібороби – всякої пашні.

І меду, й воску у древлян – навалом,

Безцінні хутра, списи і мечі…

І мирно, й тихо їх життя б тривало

Якби не таті лізли вдень-вночі…

Кидали всі умить свої орала

І поспішали притьма на вали,

Ніяка погань тих краян не брала,

Бо дужими і дружними були.

Ніхто тоді чужого тут не виїв

І по-сусідськи вміли торгувать,

Та зазіхнув на конкурентів Київ,

Віщий Олег повів всю княжу рать.

І підкорив древлян він меченосно,

Бо сила силу – силою дола,

А, може, рік той склався високосно,

Осино доля вжалила їх зла.

І довелось оброчну дань платити,

Такий вже, бачте, стався в них прокол,

Клятущий Ігор, жадібно-маститий,

Зайняв, на лихо, Київський престол.

Підняв раптово подать чи не вдвічі,

Полюддя знесло, все що могло тоді,

Варяг нахабно зиркає у вічі,

Не відчуває – буде у біді!

Дружинний люд безпечно відпускає,

Знов повертає у древлянський край,

Крадеться горе з Ігорем безкрає,

Князь Мал дав все – що хочеш забирай!

Але зібрав своє слов’янське віче,

Що сповнилось обурливістю вщерть,

І громогласне слово чоловіче

Виносить присуд – зайді люта смерть!

Загін покривджених уже летить в погоні,

В бору густому вражий доганя,

Прудкі як вихор несли слов’ян коні,

Збиває Мал полянина з коня.

Чутно, вже й вітер хижо вгорі свище

І золотавий лист спадає із беріз…

  • Пригніть дерева, – каже князь, – понижче,

Аби цей скнара більш до нас не ліз!..

Мов тятива метнула в небо тіло,

Кроваве шмаття навпіл рознесло,

Здавалося, навіки відлетіло

Непрохане древлянами те зло.

Але боліти тільки починало,

Біда біду посилює стократ,

Княгині Ользі помсти мало й мало,

Древлянський край береться покарать.

Посли-свати з дарами йдуть від Мала,

Мовляв, наш князь в дружини забере,

Щоб на древлян обіди не тримала

І око – геть, хто пом’яне старе…

Пустила бісики невтішена вдовиця,

Задумавши свій сатанинський план,

У лодьях їх понесли, для годиться,

Такий судився, мабуть, їм талан.

Бо вже чекали там ями глибокі,

Куди летіли лодії й посли,

Зринали зойки на 4 боки –

Не пожаліли їх і не спасли.

Живцем засипали двадцятку бідолашну,

В сирій землиці послані мужі,

Пішли б в останню битву рукопашну,

Якби ж то знали помисли чужі…

Та схаменись вже, злючена княгине!

Людська кровиця горе вб’є хіба!?

Але посольство і наступне гине,

Їх обірвалась у вогні судьба.

Пів сотні душ безжально спопелила,

А Мал не відав й знать ніяк не міг,

Убивниця потрібна була й мила,

Та завдала удару навідліг.

Покликала древлян наче на тризну,

Лились рікою там хмільні меди…

Підступний фатум кров’ю знову бризнув,

Даждьбоже любий, лихо відведи!

Та обірвалась доленька розлога,

Усіх 5 тисяч вирізали вкрай,

Хоч уповай, не уповай на Бога

Та захлинувся кров’ю земний рай…

А Мал чекав княгиню нетерпляче,

Мов, принесе душевну йому вість,

Не знав, сердега, що не одна заплаче,

Іскоростенцям горе вщент серця розїсть…

Побачив князь стривожену Малушу,

До нього бігла доня навпростець,

 

  • Татусю любий, щось сказати мушу, –

Полянське військо виклика на герць!..

Враз зрозумів ті підступи погані,

Звелів ворота спішно зачинять,

Полізли в приступ гості ці незвані,

Повів на спротив Мал кольчужну рать.

І смертоносні задзижчали стріли,

І полилась на голови смола…

Хоробро й мужньо ворога зустріли,

Земля древлянська кров’ю зацвіла.

Весна буяла п’янко і барвисто,

Взялись зозулі доленьки кувать,

Вдягло вже літо ошатне намисто,

До мурів рветься все чужинська тать.

Стали до зброї і жінки, і діти,

Усі зріднились, бо давно ж свої,

Щоб родом славним далі порадіти,

Щоб не зганьбились мужні їх вої.

Хіба та слава у віках зітреться?!

Стояв несхитно той в облозі град,

Не рухне просто ця твердинь-фортеця,

Хоч кожен зайда був би злісно рад.

 

«Грецький вогонь» тут підсобити може –

Спалю Іскоростень поганський геть до тла…

Метнулась думка в Ольги ця вороже,

У дію задум чорний провела.

Підступно й хутко все вже спланувала,

Невідворотню для древлян біду,

Голубкою, дивись, заворкувала:

«Дань невелику я на вас кладу –

Три горобці і голуба із хати».

Хто не згодиться на таке й чому?

Тож стали всі нещасних птиць хапати,

Не знаючи, що ловлять як чуму…

Заморське огниво до лапок прив’язали

І запалили, й відпустили геть…

Враз запалали і дахи, і зали,

Запірувала в бійні хижа смерть.

Просто пекельно стало у твердині,

Тікати треба, а нема куди,

Людей косили зовні й всередині…

Це – історичні, знаємо, сліди.

Розпоряджалась Ольга домовито:

«Князя у Любеч ув’язнить пора!..»

Дитячі долі різко перелито,

В обозі в Київ їде дітвора.

Судилось там Малуші і Добрині

Так приневолено на чужині й зрости,

А як хотілось їм нестерпно нині

В свій отчий край. Та спалені мости!

Позбиткувалась, як могла, княгиня,

Але до ключниці Малуша доросла,

Заполонила Ольгу всю гординя,

Але і праведні творила вже діла.

Княжну древлянську зблизила з собою,

Читала Малі і Письмо Святе…

Не розминешся з власною судьбою,

Може – зів’яне, може – розцвіте.

Розквітла бранка трояндово,

В очах відбилась синь льонів,

Розумне вміла мовить слово,

Від неї Святослав – п’янів!

На милість Ольга гнів змінила,

Рішила з сином їх з’єднать…

Перемогла кохання сила,

Шлюб прийняла й місцева знать…

Носила під серцем дитину

Малуша – древлянська княжна,

Усе, звісно, первістку-сину,

Щоб доля чекала ясна!

Зростав Володимир як треба,

Майбутній Хреститель Русі,

На те була воленька Неба,

Що визнали скрізь і усі!..

Час, кажуть, лікує і старить,

А в міста – хода молода,

Палили монголо-татари

Й німецько-фашистська орда…

Пора уже визнать нарешті,

Що в роки цієї війни

Стояли тут наші – як в Бресті!

Візьми-но цей факт факт заміни?!

Як Коростень не плюндрували,

Чорнобильська вдерлась біда…

Відбив усілякі навали,

Не збилася з ритму хода!

Гуде день і ніч залізниця,

І фарфор тут свій, й моноліт…

Древлянська столиця – іскриться

Й стоятиме тисячі літ!!!

 

                                                                      Леонід Козінчук

                                                                            м.Бердичів