В нашій славній столиці, в місті Києві, в Національній спілці письменників України відбувся вечір пам’яті нашого земляка, видатного українського поета – Миколи Федоровича Сингаївського. Закономірно, що вечір розпочався його геніальною піснею «Чорнобривці», яку співали всі учасники цього заходу. Переважна більшість присутніх – близькі друзі Миколи Федоровича, його рідня, побратими по перу, шанувальники його творчості. А творчість М.Сингаївського різноманітна та багатогранна. Він був поетом і письменником, перекладачем і журналістом, громадським діячем. Його творча спадщина – це перлина у разку українського мистецтва, неоціненний літературний скарб, який, я впевнений, буде передаватися наступними поколіннями українців. Пам’ятаю, в минулому році, до його 75-річчя вийшла в світ книжка відомого українського письменника Олександра Бакуменка, який до речі був ведучим на вечорі пам’яті поета. Слід зазначити, що Олександр Бакуменко досконало вивчив творчість М.Сингаївського, був його близьким другом, допомагав йому в усьому, мабуть, як ніхто розумів його душу, підтримував, чим міг. Тому і книга нашого славного земляка така правдива, сердечна, душевна.

Мабуть, не випадково після завершення вечора я насамперед звернувся до Олександра Даниловича Бакуменка і з його дозволу увімкнув свій диктофон: «Символічно, що сьогоднішній вечір пам’яті Миколи Федоровича Сингаївського відбувся у міжнародний день письменників. На жаль, вже рік немає з нами Миколи. Це наш незабутній друг, видатний письменник, доброї душі людина, наш вчитель, співрозмовник і порадник. Нема на жаль… Мені про це говорити і важко, і щемливо. Важко, бо це один з найближчих моїх друзів, бо я знав Миколу, як ніхто. Останні роки його життя пройшли у наших спільних бесідах, роздумах, спогадах, у нашій творчій дружбі, яка поєднала наші душі, наші серця, яка повела нас Україною. Помандрували ми з ним і по пам’ятних видатних місцях нашої літературної історії. Ми проїхали з Миколою із півночі до півдня України, від заходу і до сходу.  Ми побували у його рідному селі Шатрище, що на Поліссі. Провели великі літературні вечори, які стали знаковими у житті Миколи, які стали першим поштовхом до написання нових книжок, нових творів. Таких творів у нас з’явилося чимало. І цей рік, який минув без Миколи, я весь час відчуваю його відсутність.

А ще хочу сказати, що наш спільний друг, композитор Олесь Коляда, який зробив чимало для увіковічення пам’яті Миколи Снгаївського в музичній царині, як один з його найближчих співавторів.

Сьогодні я вже працюю над новою книгою про М.Сингаївського. Це ліричний роман про нашу дружбу, справжню, чоловічу. В цьому романі буде згадано багато цікавих документальних фактів, які у житті Миколи були найбільше знаковими. Є чимало нових епізодів, які як у кожному романі – вони вигадані, вони утворюють свою таку художню сентенцію, вигадки. Ліричні, романтичні, які в деталях характеризують його, як людину, як чоловіка, творця, митця.

В мене вже є великий обсяг документальної інформації і мого творчого доробку. І цей творчий задум аніскільки не псує загальної картини, а навпаки. Саме тому я і звернувся до жанру роману, бо ліричний роман не може передати психологію, філософію і стан його душі. Я намагаюсь представити книжку, яка б того, хто знав М.Сингаївського розхвилювала, тих хто з ним спілкувався – зацікавила, а людей, які його не знали – привернула б до нього увагу. Адже це постать художника, митця достеменно не визначена та неоцінена в літературній історії України. Цей письменник мало досліджений навіть за життя. І те, що в його двадцять три роки пісня «Чорнобривці» стала символом українського пісенного мистецтва – це ознака його великого таланту. Не завжди щастя і талант можуть спрацювати в резонансі і зробити такий поетичний шедевр».

Продовжуючи цю думку, підкреслю, що його геніальна пісня, яка написана в співавторстві з композитором Володимиром Верменичем стала гімном усієї творчості Миколи Сингаївського.

Олександр Бакуменко зазначив: «Але якщо простежити його життєвий шлях, ця пісня не відстежує його творчість як суцільне явище для української світової літератури, адже він багатогранний письменник. Письменник, який має великі здобутки і в царині перекладу, він володів і французькою мовою. Двічі перебував у тривалих відрядженнях у Франції.

Так само тривалі відрядження у нього були і в Росії, Болгарії. У нас немає такого болгариста і такого перекладача з болгарської, який відзначений золотою медаллю Національної спілки болгарських перекладачів».

На вечорі  була присутня представниця уродженка з Болгарії, яка співпрацювала з Миколою Федоровичем багато років. Звернувшись до Вéсели (саме так звали гостю) з проханням поділитись своїми спогадами про видатного поета: «Я сама болгарка, просто я в Україні отримала вищу освіту і так склалась моя доля, що я залишилась в Україні. Я очолюю спілку болгарської культури і безмежно рада та горда, що членом правління нашої спілки був Микола Федорович. А чому був? (поправлю сама себе) – він завжди буде з нами. Ми його дуже любимо, цінуємо, шануємо. В Болгарії його пам’ятають, знають його творчість, він перекладав твори багатьох болгарських поетів. Саме завдяки йому український читач дізнався про красу болгарської поезії. В нього було дуже багато друзів з Болгарії і на превеликий жаль так рано обірвалось його життя, але залишиться в нашій пам’яті його величезна творча спадщина, його мудрість, почуття гумору, його інтелект, його надзвичайно красива українська душа».

Я сердечно подякував пані Вéселі і водночас здивувався, як вона прекрасно володіє російською та українською мовами, а почувши такі теплі спогади про мого друга, побратима по творчості, зрозумів, яка сердечна і душевна ця жінка Вéсела.

Я також подякував Олександру Бакуменку за те, що він сказав стільки теплих і добрих слів про нашого земляка, видатного поета Миколу Федоровича Сингаївського, а пам’ять про нього буде жити в наших душах і серцях. Його творчість ми подаруємо нашим дітям та внукам. Який це був видатний митець. Нехай всі, хто закоханий в поезію – знайомляться з його творчістю і передають її з покоління в покоління.

При житті Миколи я спішив видати нашу спільну збірку пісень, але на превеликий жаль не встиг. Сьогодні книжка вже побачила світ і я разом з Олександром Бакуменком та художником Георгієм Бабійчуком присвятили її нашому другу, побратиму Миколі Федоровичу Сингаївському і назвали книжку «Реквієм Чорнобривцю».

 

Олесь Коляда, член Української Асоціації письменників художньо-соціальної літератури.